ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЛОМ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В ПЕРІОД ВІЙНИ. ПРАКТИКА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ.

Відкрита збройна агресія з боку російської федераціі, що розпочалася в лютому 2022 року принесла окрім людських страждань, ще й чимало проблем пов`язаних із наданням житла військовослужбовцям.

Це пов`язано з багатьма факторами, хочу виділити основні з них, а саме, - великою часткою зруйнованого житла, в тому числі і того, яке призначалося для військовослужбовців, як наслідок ще більш суттєвим зростанням черг на отримання житла, нестача коштів, оскільки значна частина спрямована на оборонну сферу, в зв’язку з чим, виникає наступна причина, яка виявляється у фактичному «замороженням» будівництва в цілому та службового житла зокрема, внаслідок чого виникає дефіцит житлових площ як для звичайних громадян так і для військових зокрема.

Але, перш ніж переходити до проблем, давайте визначимо, що є соціальним захистом військовослужбовців, куди входить і питання забезпечення житлом.

Стаття 1 Житлового Кодексу України є відсилочною, та встановлює, що - відповідно до Конституції України громадяни мають право на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.

Прийнятий 20 грудня 1991 року Закон України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» а саме стаття 1, визначає, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

З цього витікає висновок, що дане визначення дає уявлення про цілий комплекс прав та гарантій, якими забезпечуються військовослужбовці під час проходження ними служби в мирний час та особливо у воєнний період.

Тож давайте зазначимо, які взагалі військовослужбовці мають права відповідно до згаданого вище Закону.

Отже, відповідно до розділу ІІ, військовослужбовці та члени їх сімей мають право на:

-  забезпечення громадянських прав і свобод військовослубовців (стаття 5);

-  реалізація військовослужбовцями права на свободу світогляду і віросповідання (стаття 6);

-  недоторканність військовослужбовця (стаття 7)

-  основні права військовослужбовців, пов`язаних з проходженням служби (стаття 8);

-  вибір місця проживання та виїзду за кордон (стаття 8¹);

-  грошове а також продовольче, речове та інше забезпечення (статті 9 та 9¹);

-  службовий час і час відпочинку (стаття 10);

-  відпустки, порядок їх надання та відкликання з них (стаття 10¹);

-  на охорону здоров`я та медичну допомогу (стаття 11);

-  забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями (стаття 12)

-  освіту.

Крім того, Кабінетом Міністрів України 03 серпня 2006 року була прийнята постанова №1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями», яка закріплює механізм забезпечення  житловими приміщеннями військовослужбовців. Нижче будуть приведені деякі пункти, що стосуються зазначеного питання.

Так, згідно п.7 Постанови, - Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з  ними,  за  відсутності  в них житла для постійного проживання в населених пунктах за місцем проходження військової служби та/або в безпосередній близькості від місця проходження військової служби, що дає змогу щодня своєчасно прибувати до місця проходження військової служби (перелік таких населених пунктів для
військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначається Міноборони, Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством освіти та науки, Службою безпеки України, розвідувальними органами, Адміністрацією Держспецзв’язку, Державним Космічним Агенством та Управлінням державної охорони), забезпечуються службовими житловими приміщеннями.

Пункт 8 встановлює, - житлове приміщення включається до числа службового  згідно з рішенням виконавчого органу районної,  міської, районної у місті ради за клопотанням  начальника  гарнізону,  командира  військової частини, погодженого з квартирно-експлуатаційним органом.

Пункт 9 визначає, до  числа  службового  може  бути  включене  тільки вільне житлове приміщення. Під службові житлові приміщення  виділяються окремі квартири.

Пункт 14 фіксує, що службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім'ї,  які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім'ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні.

Пункт 15 закріплює, що службове житлове приміщення надається незалежно від перебування військовослужбовця на квартирному обліку, без урахування пільг, передбачених для забезпечення громадян житлом.

Крім того, в нашій державі існує і діє механізм забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей.

Так, 31 липня 2018 року Міністерством Оборони України був виданий Наказ №380 «Про затвердження Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями», в якому окрім черговості здійснення принципу реалізації права на отримання житла закріплена механіка реалізації права на житло.

У розділі ІІІ «Розподіл житлових приміщень» пункті 1 зазначено, - Всі жилі приміщення розподіляються між військовими частинами, військовими комісаріатами та квартирно-експлуатаційними установами (організаціями) заступником Міністра оборони України (згідно з розподілом обов’язків) за поданням Головного квартирно-експлуатаційного управління (ГКЕУ) в пропорційному співвідношенні, залежно від кількості військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими житловими приміщеннями та шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання.

Розділ VI «Облік осіб які набули права та потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання», встановлює, - житловими приміщеннями для постійного проживання забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, які відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» набули права та не забезпечувалися постійним житлом протягом усього часу проходження військової служби і мають календарну вислугу на військовій службі 20 років і більше, зареєстровані в населеному пункті дислокації військової частини, в якій військовослужбовець проходить службу та перебуває на відповідному обліку.

Таким чином, можна сказати, що соціальний захист військовослужбовців, це цілий комплекс мір та заходів спрямований на забезпечення нормального та гідного життя військових та членів їх сімей в усіх сферах, і в нашій державі він доволі широко закріплений на законодавчому рівні.

Однак, не зважаючи на збільшену в результаті збройної агресії з боку російської федерації підтримку військових, в тому числі і на соціальному рівні з боку держави, тим не менш в сфері забезпечення їх житлом все ж залишаються  проблеми, тож давайте їх окреслимо з огляду на винесені судами рішеннями і які висновки з цього приводу зроблені Верховним Судом.

Постановою Верховного Суду від 27 березня 2023 року по справі №725/61/21, було залишено без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 29 вересня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 листопада 2021 року за позовом Квартирно-експлуатаційний відділ міста Чернівців (далі - КЕВ м. Чернівців) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення з кімнат гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до постанови суду, у січні 2021 року Квартирно-експлуатаційний відділ міста Чернівців (далі - КЕВ м. Чернівців) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення з кімнат гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

В обгрунтування позову Позивач послався на те, що Гуртожиток призначений для забезпечення жилими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, які перебувають на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень на час проходження військової служби.

Одним із таких військовослужбовців, що перебував на квартирному обліку в КЕВ м. Чернівців та у списках осіб, що потребують поліпшення житлових умов в Чернівецькій міській раді, був відповідач ОСОБА_1.

Згідно з витягом з протоколу № 20 засідання житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 05 жовтня 2018 року військовослужбовець ОСОБА_1 був знятий з квартирного обліку, оскільки рішенням Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 03 листопада 2017 року № 574/21 йому було надано матеріальну допомогу цільового спрямування для придбання житла у розмірі 1 489 347,18 грн.

На отримані кошти ОСОБА_1 придбав дві квартири у м. Чернівцях.

Отже, ОСОБА_1 скористався правом на поліпшення житлових умов в повному обсязі шляхом отримання від Виконавчого комітету Чернівецької міської ради матеріальної допомоги для придбання житла.

Проте він, маючи у власності дві квартири у м. Чернівцях, надалі зареєстрований та проживає разом із своєю сім`єю у гуртожитку в кімнатах АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .

Оскільки виплата грошової компенсації прирівнюється до забезпечення постійним житлом, позивач вважав, що у ОСОБА_1 не має законних підстав для проживання у вказаному гуртожитку, що є підставою для виселення ОСОБА_1 та членів його сім`ї із гуртожитку без надання їм іншого житлового приміщення.

У зв`язку з викладеним позивач просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з кімнат НОМЕР_1 та НОМЕР_2 площею 43,10 кв. м, які знаходяться у гуртожитку на АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Мотивуючи своє рішення, Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, а саме те, що у 2017 році держава виконала свій обов`язок та за бажанням ОСОБА_1 та членів сім`ї надала їм грошову компенсацію за належне їм для отримання житлове приміщення, дійшли правильного висновку про те, що підстави для подальшого проживання відповідачів у гуртожитку на АДРЕСА_1 відсутні.

Крім того, ОСОБА_1, отримавши від держави матеріальну допомогу в розмірі, достатньому для придбання квартири для всіх членів його сім`ї та приведення її в придатний для проживання таких осіб стан, придбав замість цього дві квартири, в яких, як зазначає сам відповідач, з 2019 року і на сьогодні здійснює ремонт, що підтверджує доведеність позивачем факту штучного погіршення відповідачами своїх житлових умов.

За результатами розгляду справи суд касаційної інстанції залишив рішення суду першої інстанції без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Даний приклад вказує на той факт, що існує проблема зловживання військовослужбовцями правом надання житлової площі, яка у випадку її гострої нестачі може стати в нагоді тим військовослужбовцям та їх сім`ям, для яких насправді стоїть питання покращення житлових умов, і ця проблема - непоодинока. При вирішенні даного питання судам необхідно встановити не лише наявність або відсутність підстав для надання житла але і  перевіряти чи не існують підстави зловживання правом на житло.

Не рідко особи, що звертаються до судів за захистом порушених прав, помиляються у юрисдикції судів до яких вони звернулись, свідченням чому є наступні приклади.

Постановою Верховного Суду від 15 лютого 2023 року по справі №463/2626/21, було задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 22 листопада 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 липня 2022 року скасувано із закриттям првадження у справі та повідомлено ОСОБІ_1 ,що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

В обгрунтування свого висновку Верховний Суд зазначив, що відповідно до положень статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб`єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов`язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Відтак, вирішуючи питання про наявність або відсутність юрисдикції суду, необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

У цій справі спірні правовідносини виникли з приводу визнання права перебувати на квартирному обліку та зобов`язання зарахувати на квартирний облік, тобто щодо можливості реалізації позивачем права на соціальну гарантію, надану йому в силу особливого статусу військовослужбовця.

Частиною четвертою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом для захисту своїх житлових прав однак обрав неналежний спосіб їх захисту.

Натомість суди залишили поза увагою, що в обґрунтування позовних вимог позивач послався на порушення його прав як військовослужбовця, а саме невиконання відповідачем обов`язку щодо зарахування його на квартирний облік за місцем попередньої роботи. Такий обов`язок органів державної влади є складовою системи соціального захисту військовослужбовців відповідно до приписів Конституції України та Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до частин першої та четвертої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов`язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Наведені норми права передбачають, що військова служба належить до служби публічної.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

На виконання приписів вищевказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081 затверджено «Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 24 зазначеного документу, військовослужбовці зараховуються на облік згідно з рішенням житлової комісії військової частини, яке затверджується командиром військової частини; у рішенні зазначаються дата зарахування на облік, склад сім`ї, підстави для зарахування на облік, вид черговості (загальна черга, в першу чергу, поза чергою), а також підстави включення до списків осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житлових приміщень, а в разі відмови в зарахуванні на облік - підстави відмови з посиланням на відповідні норми законодавства.

Пунктом 9 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла.

Аналогічні приписи закріплені у пункті 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.

Відповідно до пункту 26 вказаного Порядку військовослужбовці, які перебувають на обліку, у разі переміщення по військовій службі, пов`язаного з переїздом до іншого гарнізону (в іншу місцевість), зараховуються на облік за новим місцем служби разом з членами їх сімей із збереженням попереднього часу перебування на обліку, а також у списках осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житла.

Отже, у спірних правовідносинах відповідач у межах та у порядку, встановленому Порядком, наділений повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації позивачем права на соціальну гарантію, надану йому в силу особливого статусу військовослужбовця.

У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій не врахували, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник щодо можливості реалізації позивачем права на соціальну гарантію, надану йому в силу особливого статусу військовослужбовця.

Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 308/1213/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 461/5225/19, від 27 жовтня 2021 року у справі № 266/3935/20, від 11 жовтня 2021 року у справі № 750/6370/19, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, від 15 червня 2022 року у справі № 303/3794/20, від 21 червня 2022 року у справі № 161/11980/21, від 16 листопада 2022 року у справі № 450/2418/21, від 30 листопада 2022 року у справі № 454/1067/20.

Вирішуючи даний спір по суті, Верховний Суд вказав, що відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, відповідно до статті 414 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439цс19) вказано, що «зміни до ЦПК України, внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), пов`язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон № 460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону № 460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: «Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі».

Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд касаційної інстанції має роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства».

Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України (у редакції Закону № 460-IX) роз`яснює позивачу, що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду, протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови він може звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постановою Верховного Суду від 15 лютого 2023 року по справі №463/4653/21 було задоволено касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова. Рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 30 листопада 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 жовтня 2022 року скасувано, а провадження у справі закрито та повідомлено ОСОБІ_1, що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

Обгрунтовуючи свій висновок Верховний Суд зазначив, що у частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий спір - це, зокрема спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 звернувся з позовом для захисту своїх житлових прав.

Однак при цьому суди залишили поза увагою, що ОСОБА_1 , оскаржуючи дії відповідача щодо відмови у виключенні спірної квартири із числа «службових», посилався на порушення його прав та гарантій військовослужбовця, визначених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (абзац другий частини другої статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).

Держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (абзац перший пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).

Військовослужбовцям, які перебувають на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання та які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються житлові приміщення для постійного проживання або за їх бажанням виплачується грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення (абзац перший пункту 4 розділу І Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями від 31 липня 2018 року № 380 (далі - Інструкція № 380)).

Для ведення обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, виплати грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення, надання та використання службової жилої площі, обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою житловою площею), ведення оперативного обліку службових житлових приміщень в апараті Міністерства оборони України, в Генеральному штабі Збройних Сил України, у інших органах військового управління та військових частинах, вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах та організаціях Збройний Сил України, а також у військових прокуратурах утворюються житлові комісії. До житлових комісій військових частин також належать житлові комісії квартирно-експлуатаційних органів та військових комісаріатів, які утворюються для ведення у встановленому порядку обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, або виплати грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення особами з числа звільнених із військової служби в запас або відставку (пункт 1 розділу ІІ Інструкції № 380).

Житлова комісія військової частини (об`єднана житлова комісія) має право приймати рішення щодо взяття військовослужбовців та членів їх сімей на облік і зняття з обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою жилою площею); взяття військовослужбовців та членів їх сімей на облік і зняття з обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання; надання військовослужбовцям та членам їх сімей службових жилих приміщень (службової житлової площі), жилих приміщень для постійного проживання або виплату грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення; зміни дати зарахування (перебування) на обліку військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов, шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання; внесення змін до облікових справ військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання; перегляду раніше прийнятих рішень цією житловою комісією або в порядку правонаступництва (пункт 7 розділу ІІ Інструкції № 380).

Рішення житлової комісії військової частини (об`єднаної житлової комісії) оформлюється протоколом, підписується членами комісії, які були присутні  на засіданні житлової комісії, та протягом двадцяти робочих днів затверджується командиром військової частини та оголошується в наказі (абзац перший пункту 8 розділу ІІ Інструкції № 380).

Отже, у спірних правовідносинах відповідач наділений повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації позивачем соціальних гарантій в силу його особливого статусу, визначеного Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тобто внаслідок проходження ним публічної служби, різновидом якої є служба військова.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 82 постанови від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) дійшла висновку, що спори щодо оскарження особами з числа військовослужбовців рішень, дій чи бездіяльності відомчих житлових (житлово-побутових, з контролю за розподілом житла) комісій є спорами з приводу проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної. Такі спори належать до юрисдикції адміністративних судів.

За таких обставин у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій не врахували, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник щодо можливості реалізації позивачем права на соціальну гарантію, надану йому з огляду на особливий статус військовослужбовця.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв`язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз`яснює позивачу, що розгляд цієї справи належить до юрисдикції адміністративного суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови позивач може звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Наведені приклади - це лише невеликий перелік спорів в яких військовослужбовці виступали сторонами у справах з приводу порушення або оспорення їхніх житлових прав.

Підсумовуючи викладене зазначу, що не дивлячись на існування доволі широкої законодавчої бази спрямованої на забезпечення військовослужбовців житлом, існує ряд факторів та питань, які були предметом висвітлення в даній статті та які стоять перед державою, для вирішення котрих звістно потрібен час та консолідація зусиль усіх гілок влади та суспільства, однак я впевнений, що курс, який взяла наша країна – побудова правової держави, приведе до того, що всі хто потребують захисту будуть перебувати під ним.