ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДО ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Відповідно до Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення [2]. Тобто, дана норма надає право застосовувати два і більше видів юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. Відповідно до ЗУ «Про Національну поліцію» у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, матеріальну та дисциплінарну відповідальність [4]. Часто трапляються випадки, коли помилково вважають, що догана чи попередження є достатнім покаранням для працівника правоохоронної системи. Більше того, наявність такого дисциплінарного покарання використовується для того, щоб унеможливити накладення більш тяжчого покарання, передбаченого іншими видами юридичної відповідальності.  Така практика часто використовується системою правоохоронних органів для «покривання» проступків своїх же працівників, мовляв даний працівник уже поніс достатнє покарання, тому питання щодо притягнення його до більш тяжчої відповідальності можна вважати закритим. Тобто, дисциплінарне стягнення у таких випадках помилково вважають основним покаранням, хоча згідно законодавства воно повинно бути додатковим покаранням, яке застосовується поряд із основним. Так, відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України поліцейських, яких в установленому порядку притягнуто до адміністративної, кримінальної або цивільно-правової відповідальності, одночасно може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності [1].

Норми вітчизняного законодавства, зокрема Кримінального кодексу України передбачають відповідальність за перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, а також за вчинення службової недбалості. Однак, існують дві серйозні перешкоди для того, щоб притягнути працівника правоохоронного органу до кримінальної відповідальності. Першою перешкодою є те, що ведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, а також встановлення та доведення вини працівника правоохоронного органу, буде здійснюватися самою ж правоохоронною системою, яка у більшості випадків буде упередженою. Друга проблема полягає у тому, що такі види злочинів повинні завдати істотної шкоди. Відповідно до положень Кримінального кодексу України істотною шкодою у даних випадках вважається шкода яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто 1700 гривень.

Одним з наслідків ганебної пострадянської практики працівників правоохоронних органів щодо так званого «кришування» злочинів або ж просто уникнення лишньої роботи є те, що працівники правоохоронних органів часто не вносять повідомлення про злочини до Єдиного реєстру досудових розслідувань. І щоб це не виглядало як умисне покривання злочинності, та щоб уникнути відповідальності, правоохоронна система використовує фразу «допущення певних процесуальних недоліків». В результаті злочини навіть не починають розслідуватися, а злочинці відчуваючи свою безкарність стають більш вмотивованими до вчинення нових злочинів. Письмовими скаргами до вищестоящих правоохоронних органів не можливо нічого добитися, адже як правило приходить відповідь про те, що в результаті проведення перевірки порушень з боку працівників поліції не установлено. Така ж ситуація трапилася у наступному прикладі. Особою безрезультатно через урядову гарячу лінію було подано 07.09.2019 скаргу на неправомірні дії працівників поліції. Скарга в прокуратуру, подана 27.09.2019, була більш дієвою, після чого відомості про злочин були зареєстровані належним чином. Однак, практично місяць особі доводилося добиватися того, щоб поліція належним чином внесла відомості про злочин до реєстру. Тому, логічно припустити що у зв’язку з такою несправедливою ситуацією була завдана певна шкода і хтось повинен понести за це відповідальність. Кримінальної відповідальності працівники поліції навчилися з легкістю уникати, та до дисциплінарної відповідальності у даному випадку ніхто б нікого не притягував, адже вищестоящі органи не бачили у діях працівників поліції жодних порушень.

Для відновлення справедливості особа вирішила звернутися до судової системи. Відтак, 24.02.2020 було подано позовну заяву до адміністративного суду з двома вимогами – визнати дії щодо неналежного розгляду скарг неправомірними, та відшкодувати завдану шкоду. 29.04.2020 було винесено судове рішення, яким дії працівників поліції було визнано незаконними, однак у відшкодуванні матеріальної та моральної шкоди особі було відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням було подано апеляційну скаргу, та в результаті 15.09.2020 особі було присуджено відшкодування шкоди у розмірі 2000 гривень. Щоб отримати кошти присуджені судовим рішенням, необхідно було додатково написати декілька заяв у декілька інстанцій, тому остаточно кошти надійшли особі на банківський рахунок 20.11.2020. Як бачимо, з моменту подачі першої заяви до суду до моменту повного відшкодування шкоди пройшло дев’ять місяців. Після того, як з правоохоронного органу були стягнуті кошти, особа подала звернення з проханням встановити працівника винного у допущені порушення, вжити до нього заходу дисциплінарного впливу та зворотньої вимоги по стягненню коштів в державний бюджет. Однак, як свідчив і попередній досвід правоохоронна система не зробила жодної з необхідних дій для того, щоб покарати свого працівника. Тому, у даному випадку справедливість було відновлена через судову систему, і то не з першої спроби. Адже, справедливі судді керуються принципом про те, що відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, має на меті як компенсацію потерпілому завданих збитків, так і запобігання вчинення суб’єктом владних повноважень такого порушення у майбутньому, зокрема шляхом здійснення превентивних заходів для удосконалення виконання своїх функцій, спрямованих на інтереси людини.

Отже, як бачимо шлях для притягнення працівника правоохоронного органу бодай до якогось виду відповідальності є надзвичайно складним. Не кожен юрист зміг би вибудувати механізм при якому звичайній людині правоохоронна система відшкодовувала б завдану шкоду. Надання громадськості права впливати на неправомірну діяльність правоохоронної системи, шляхом накладення певних «санкцій» у вигляді цивільно-правової відповідальності є надзвичайно важливим для удосконалення системи публічного управління. Для досягнення цієї мети, на нашу думку, доцільно запровадити інститут цивільно-правової відповідальності правоохоронних органів. Такий Інститут зміг би забезпечити чіткий механізм по відшкодуванню шкоди, виробивши єдиний підхід щодо:

- виду провадження в якому повинні розглядатися такі категорії справ;

- дотримання принципу беззаперечності наявності мінімального розміру завданої шкоди, так як людина не повинна ще й доводити той факт, що вона зазнала хоч якихось втрат при фактичному вчиненні неправомірних дій поліції щодо неї;

- спрощеної процедури розгляду таких категорій справ з метою дотримання розумних строків, щоб такі справи розглядалися до місяця часу, а не до року, як зазвичай відбувається;

- спрощеної процедури стягнення присудженого відшкодування на підставі самого рішення суду у формі судового наказу, щоб особа не втрачала додаткових зусиль на отриманні виконавчого листа;

- порядку подачі регресної вимоги для стягнення коштів з конкретного працівника у дохід держави, якщо шкоду перед цим було стягнуто з правоохоронного органу в якому працює винна особа, щоб тягар провини був відчутним також і для винної особи, а не лише обмежувався бюджетними коштами.